Три хвилини на прощання: як сім’ю бахмутян розділила війна

«Три хвилини попрощались біля під’їзду і я наліво, а чоловік направо». Родина з Бахмута, в яких 24 лютого життя перевернулось вже вдруге, поділилась своєю історією з нашою редакцією.
Ірина та Сергій, подружжя з двома дітьми, які вже стали переселенцями у 2014 році, коли їм довелось тікати з рідної Макіївки. Ці вісім років, вони жили в Бахмуті, навіть придбали квартиру тут. Ірина тренер з черлідингу, Сергій мав свою шевську майстерню.

«Ми завжди були готові до подій 24 лютого. Ми немов знали, що колись це станеться. Навіть коли купували квартиру, обговорювали з чоловіком, що напевно й її доведеться покинути», — ділиться Ірина.

Вранці 24 лютого, Ірина була на пробіжці, й на власні очі побачила вибухи та дим, тоді й зрозуміла, що все ж таки почалось.

«Ми швидко й мовчки зібрали речі в рюкзак, а саме документи й декілька теплих речей, та вийшли з будинку. Вже на вулиці чоловік сказав мені, що він залишається, що другий раз він не побіжить. Три хвилини на прощання, й розійшлись в різні сторони, я наліво, він направо», — розказує жінка.

Ірина разом з молодшої Таїсією поїхала в Вінницю до старшої доньки Софії, а чоловік пішов у військкомат. Вже за декілька днів Сергія взяли на службу.

Перший час умови були в Сергія жахливі. Не було одягу, взуття, спальних мішків, навіть шапки. Але зараз все вже налагоджено.

«Зараз вони очі в очі зі смертю, тому спорядження дуже гарне», — каже дружина військового.

Через відсутність роботи в Вінниці, Ірина вирішила на останні гроші, разом з доньками їхати до Польщі:

«На останні три тисячі знайшла перевізника який довезе нас до кордону. Софія (старша донька) не хотіла їхати, бо її хлопець Михайло, який також в ЗСУ, не виходив на зв’язок вже 4 дні, та я її вмовила».

Вже у Польщі Софія дізналась, що Михайло поранений в Миколаєві. Він втратив око та декілька пальців. Дівчина терміново повернулась до України. Так родина розділилась на три частини.

«Софія та Михайло вже одружились і живуть в Україні. Ми з молодшою донькою тут в Польщі, а чоловік на передовій. Декілька днів вже немає зв'язку з Сергієм, бо він знаходиться на нульовій позиції, але сподіваюсь скоро він з'явиться», — підсумовує Ірина.

Жінка запевняє, що в Україну вона повернеться обов’язково, навіть якщо в Бахмуті повертатись буде нема куди, в рідну країну приїде точно.

«Ми обов’язково всі зустрінемось в Україні й будемо разом. Не знаю в якому місті, але точно в нашій Україні».

Зараз в Польщі Ірина працює в клініці реабілітації масажистом-реабілітологом. Донька Таїсія навчається в четвертому класі. Обидві активно займаються вивченням польської, але словниковий запас ще замалий.

«Мені мова необхідна для роботи. Я завжди маю бути в настрої й мати можливість комунікувати, люди люблять спілкуватися під час масажу. Буває складно коли 10-12 людей за день питає одне й те саме про Україну, про війну, про чоловіка. Це приємно, бо полякам не байдужі до нас, але іноді важко морально», – розказує Ірина.

За словами жінки, поляки дуже гарно відносяться до українців. І ті жахливі історії, про те як наші українки ганьблять нас, а поляки ненавидять, це одиничні випадки.

«Я постійно проходжу якісь курси, не сиджу на місці. Нещодавно бігала благодійний марафон на 36 км, всі гроші які поляки зібрали з нього пішли в Україну на ЗСУ».

З чоловіком Ірина підтримує зв'язок майже кожен день, якщо це можливо. Іноді він попереджає, що зникне на якийсь час. Якщо військовий не з'являється довго, дружина починає перейматись.

«Ви питаєте як я справляюся з тривогою, а я ніяк не справляюсь. Постійно прив'язана до телефону, постійно переймаюсь за нього. Я навіть досі до кінця не усвідомлюю, що відбувається. Нещодавно просила знайомого переслати мені мої штори з Бахмута, а він каже що вони вже в «решето» перетворилися. Тоді я усвідомила, що поки я тут живу одне життя, мої штори там проживають зовсім інше», – ділиться Ірина.