Перша газета, яка була випущена україномовною, з'явилася в Бахмуті завдяки журналісту Івану Бірчаку.

Іван Бірчак — відомий журналіст на Донеччині, все життя він присвятив слову, друкувався у популярних виданнях, в журналістику прийшов за покликом серця. В Бахмуті ще в роки СРСР не побоявся писати правду, за що йому довелося поплатитися посадою. Бірчак став ініціатором україномовної газети в Бахмуті, за роки журналістської праці чоловік каже, що отримав й ворогів й вірних друзів. Зараз герой живе в Коломиї, це невеличке місто на Франківщині є Батьківщиною чоловіка.

Як журналіст опинився в Бахмуті, боровся з тоталітарною машиною та що головне для сучасної журналістики — дізнавалася редакція «Бахмут. IN.UA».

Іван Бірчак народився в Коломийському районі, Івано-Франківської області, до Бахмута чоловік переїхав 45 років тому. В жовтні 2023 року пан Іван святкуватиме ювілей — 80 років. 

Я працював 12 років у російськомовній газеті "Вперед", але не був членом КПРС. На той час це виглядало дивним, але я займав принципову позицію і не дозволяв собі бути затягнутим до партії. Я стикався з багатьма неприємностями від керівництва газети, і це призвело до моєї звільнення за те, що я писав правду про те, що було.

На щастя, в 1985-1986 роках настала перебудова під керівництвом Михайла Горбачова і з'явився народний рух за перебудову, очолюваний такими людьми, як Дмитро Павличко, Іван Драч та Володимир Яворівський. Я був одним з тих, хто пропагував ці ідеї та долучився до цього руху.

У 1989 році були демократичні вибори української Верховної Ради, і в цей час у Бахмуті був заснований політклуб, до якого я також приєднався. В той час ми вирішили підтримати народного героя Бірчака, який боровся з бюрократами, і я був висунутий як кандидат на місце депутата у ВР. Я виграв ці вибори без жодного фінансового допомоги, і це було чудовим досягненням в боротьбі за правду та демократію.

Ця газета була популярною?

Так, ця газета була популярною. Були часи перебудови, і статті друкувалися українською та російською мовами. Іноді автор сам вирішував, якою мовою писати. Ця газета була важливою частиною моєї життєвої історії. Але через незгоду з умовами праці, я пішов з газети «Вперед».

Що робили після цього?

Я розпочав видавати популярну просвітянську газету «Наше Слово» (це була перша україномовна газета в Бахмуті). Ми розповсюджували цю газету у Харківській, Донецькій та Луганській областях, хоча у нас був невеликий кошторис на той час.

Як поширена була російська пропаганда в ті часи?

Вона була досить поширеною. Газета, де я працював, не була українськомовною, тому я пропонував їм змінити назву. Але мої пропозиції не були підтримані.

Чи писали ви замовні статті?

Ні, я ніколи не писав замовних статей. Я завжди писав тільки те, що вважав потрібним.

Які поради ви дали б сучасним журналістам?

Я радив би любити Україну, писати правду та не зраджувати їй. Не ставати на бік однієї сторони, адже журналіст - це дзеркало. Треба бути освіченим, щоб не нашкодити. Журналіст, на мою думку, подібний до хірурга. У Бахмуті було багато моїх прихильників, але й багато ворогів, які погрожували мені, писали анонімні листівки тощо. Я пережив багато більшого й приємного.

Про що ви найбільше любили писати?

Найкращі статті були у газеті «Наше Слово», я був учасником Майдану за уряду Ющенка. У мене була стаття під назвою «Майдан тривоги й надій». Я розбирався в енергетичній тематиці та працював у Львівському залізничнику. Я ніколи не оцінював людей, писав про те, що бачив. Як журналіст, моя роль полягала в тому, щоб писати правду. Єдине, про що жалкую, це те, що не зміг вивезти з Бахмута свою колекцію книг. Мені було приємно їх подарувати різним школам та місцевим установам. Проте, на жаль, в Коломиї, де я тепер живу, мій будинок згорів у березні.